Карта сайта Главная страница Контакты

Новини

Квіти із темряви Квіти із темряви
31.01.2012

Автор: Юлія Бабенко

Переможниця світового конкурсу художніх робіт в Торонто Юлія Демченко пише картини наосліп і не втрачає надію зібрати гроші на складну операцію

Йшла на зустріч з героїнею свого майбутнього матеріалу з тяжким серцем. Навіть не уявляла, як почати розмову з молодою дівчиною, яка практично щодня знаходиться на межі між життям і смертю. Подумки ловила себе на думці, що доля таки часто буває несправедливою до тих, хто заслуговує на щастя. А ще почувалася винною за те, що ті, хто потрапив у біду, далеко не завжди можуть розраховувати на допомогу власної держави. Та з пригніченого стану, як не дивно, мені допомогла вийти саме та, кому своєю публікацією мала допомогти я. Від її щирої посмішки і яскравих картин сум неначе рукою зняло. От у кого треба вчитися вмінню переборювати труднощі та жаги до життя, промайнуло тої миті. І, ніби відчувши мої думки, Юля процитувала рядки зі свого вірша: «Не кажіть, що життя – це кара… Я рахую кожну хвилину. І вважаю безцінним даром кожну мрію, кожну краплину…»
 
Надзвичайному таланту дівчинки певною мірою сприяв і місяць квітень, в якому вона народилася, і затишне мальовниче Іларіонове, де все буяє і плодоносить. Саме тут вона дотепер продовжує черпати натхнення і з гордістю повторює, що любить своє селище з усім сущим у ньому. Бо, живучи на Богом обдарованій землі, неможливо залишатися байдужим до багатства її краси і природи. Руки так і тягнуться до пензля, щоб увіковічити диво.

— Скільки себе пам’ятаю, — розповідає художниця, — мені завжди хотілося малювати. Мабуть, сам Бог підказував дивовижні сюжети, але і чарівна земля спонукала до творчості. Я, як дитя природи, що виросло серед городів, квіток і садів, увібрала це розмаїття відчуттів — кольорів, форм, запахів, смаків. У голові завжди визрівало безліч узорів, я навіть не встигала їх переносити на папір. Мої розписи, звичайно ж, не претендували на петриківську чи іншу школу, бо це був поклик серця і творчої уяви.

Особливі здібності Юлі розкрилися в школі, у гуртку прикладного мистецтва Ліни Білокриницької. До дев’ятого класу самобутні роботи дівчини вже мали безліч перемог на дитячих конкурсах, виставках, олімпіадах, тож до Дніпропетровського театрально-художнього коледжу на відділення декоративно-ужиткового мистецтва вступила без екзаменів. А через рік вона перемогла в конкурсі художніх робіт у Торонто. Юля – юне обдарування Придніпров’я, її ім’я занесено в банк даних «Талановиті діти України – надія України». Тож перед нашою юною землячкою відкривалися великі перспективи, але їх затьмарила хвороба. Набутий у дитинстві цукровий діабет із часом призвів до тяжких ускладнень. Спочатку відмовили нирки, потім через надзвичайно високий тиск Юля втратила зір. Без барв і відтінків життя здавалося нестерпним, серце наповнилось невимовним болем. Півроку не могла повернутися до творчості, до малювання, була, наче у кайданах.

Мама дівчини, вчителька-пенсіонерка Наталія Іванівна, теж пригадує ті дні, неначе жахіття. Через приголомшливий діагноз лікарів навіть опустила руки. Жінка не знала, як подивитися на свою кровинку і не розплакатися. Життя, здавалося, закінчилося. Та донька попросила маму не впадати у відчай. Разом і вирішили боротися до кінця. Бажання перемогти біль надихало Юлю, вона знову взялася за пензлі, аби тепер вже наосліп відтворити світ зі своїх спогадів і мрій.

— Перша моя картина, написана в цей період, — говорить співрозмовниця, — була «Чорні метелики», де намальовані квіти, а на них чорні метелики. Цим я хотіла показати своє становище. Те, що життя людини, як квітка: розвивається, цвіте, переливається різними кольорами, але може так трапитися, що на неї сядуть чорні метелики. Саме так, як сталося зі мною. Тож останнім часом малюю на чорному тлі, бо у мене перед очима темно, але все ж таки треба радіти життю, бо насправді воно яскраве, і неможна в жодному разі, якою б не була ситуація, втрачати надію на краще.

Дівчина справді вірить, що доки вона дихає, доти є шанс усе змінити.

З уламків надзвичайно тяжкого недугу намагається скласти своє життя у повноцінну і здорову картину. Разом з мамою почали стукати у всі двері, писати листи політикам, депутатам, меценатам. Відповіли лише з фонду «Україна» Леоніда Кучми. Оскільки там є проект підтримки юних талантів, їм запропонували привезти на виставку близько п’ятидесяти ранніх Юлиних робіт. Кожний декоративний розпис на папері вона представляла власними віршами. Саме тоді й зрозуміла, що уявляє кожну квітку, кожну пелюстку і може навіть наосліп нанести їх на папір. А коли Леонід Данилович вручив їй на лікування грант і диктофон для віршів, усвідомила, що життя не обмежується рамками хвороби, що все важливе ще попереду.

Окрилена і щаслива повернулася додому і відразу ж взялася за пензель. Потім з Юлею згодився продовжувати заняття викладач художнього коледжу Віктор Матяш. Після року перерви робити це було надзвичайно складно, дівчині здавалося, що руки відрізані. Намалювати щось як раніше олівцем чи фломастером вже не могла – не відчувала, чи залишається слід на папері. З цієї ж причини не вийшло й з аквареллю. Віктор Іванович почав підбирати учениці таку техніку, щоб вона відчувала об’єм зображення, могла розрахувати його розміри. Тож головним вимірювальним інструментом стала долоня, а розмір формату — 40 на 50 сантиметрів. У нагоді стали полотно і олія. Такий мазок не лише відчуваєш, а й чуєш. Що ж до техніки, то пальцями лівої руки дівчина ніби накриває полотно і відміряє відстань від краю. Коли, наприклад, малює ромашку, тримає центр пальцем, потім накладає навколо нього мазки. Варто прибрати руку, зображення втрачено. Тоді на допомогу приходить мама. Щоб донька не сплутала фарби, вона поробила спеціальні відділення з великими цифрами для кожного кольору. Та, дивлячись на картини Юлі, все одно не розумієш, як їй так професійно вдається виконувати переходи тонів, поєднувати гами. Це просто диво, щоб незряча людина творила такі соковиті, яскраві роботи. Кольори казкові!  За п’ять років у Юлії Демченко з’явився власний неповторний стиль живопису, яким не завжди може похвалитися й абсолютно здоровий майстер.

Написані під час хвороби картини Юлі потім ще двічі виставлялись у фонді Кучми і отримували гранти. Але цих коштів для лікування недостатньо. Уже п’ять років вона перебуває на діалізі у лікарні ім.Мечникова. Її нирки не виконують своєї функції, тому апарат «штучна нирка» підключають тричі на тиждень. Але постійно так тривати не може. Врятує молоде життя лише трансплантація, донорська нирка. Такі операції роблять за кордоном.
— Нам прийшла відповідь від професора Яна Шмідта з німецької клініки, що в Хайдельберзі, — говорить Наталія Іванівна. — Вартість операції 50 тисяч євро. Завдяки одному німецькому меценату ми вже пройшли там необхідне обстеження, і Юлю прооперують відразу, як тільки надійдуть гроші. До того ж виявилося, що їй підійде моя нирка. Я втрачаю дитину і тому стукаю в усі двері. Зрозуміло, що кошти потрібні немалі, але, можливо, ті, хто відгукнуться, будуть пишатися тим, що причетні до спасіння таланту для всіх, а для матері дитини. Так, відсутність грошей — це найболючіше питання хворих і знедолених. Без підтримки вони приречені доживати віку у медичних закладах чи рідних стінах. Юля — одна із них. — У мене найбільша мрія — жити. Без лікарів, без лікарні. І, звичайно, більше за все хочу бачити навколишній світ, своїх рідних. Бачити для того, щоб творити повноцінно, так, як це я робила раніше, — з надією говорить Юля. – Лікарі переконані, що після трансплантації це можливо. Але треба поспішати, годинник порятунку невблаганно тікає. Дуже мало часу залишилося… Повірте, якщо я повернуся до повноцінної творчості, то намалюю для вас багато сонячних квітів: кучерявок, мальв, волошок, маків…
Дожити до ранку, побачити світанок, намалювати рідних, які, напевно, так змінилися за чотири роки темряви. Миті нашого повсякдення, які для Юлі — безцінний дар небес. Не залишайтесь осторонь чужої біди. Допоможіть дівчині написати нову картину свого життя яскравими фарбами на світлому тлі.

demchenko_1.jpg

До списку



Голосуй!

Лауреати минулих років